Гайдамаки



Категории Тарас Шевченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Поема) Поема розпочинається лiрично — фiлософським вiдступом — посвятою. Автор розмiрковує над плином життя, над вiчними змiнами в природi i людському суспiльствi: Все йде, все минає — i краю немає... Вiчними є лише волелюбнi прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичнi рядки будуть вороже зустрiнутi реакцiйними письменниками, якi вважають: Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Спiвай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори, — От де слава!!! У поета — iнша слава, iншi цiнностi. Вiн згадує про часи козацькоï волi, про славне минуле Украïни. Кругом нього стали його дiти — породженi поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Вiн радить ïм летiти з чужини в Украïну, не цуратися мови, якою мати пiсень спiвала, не цуратися своєï iсторiï. Поет просить благословення для них у свого щирого батька (Василя Iвановича Григоровича, якому присвячено поему). Iнтродукцiя Це iсторичний вступ до поеми, в якому розповiдається про полiтичний стан Польськоï держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатiв за владу врештi-решт призвела до втрати Польщею своєïдержавностi. А конфедерати, якi мали цю державнiсть захищати, грабували Украïну, знущалися з народу. ïхнi дiï викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, ножi освятили. Галайда Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Вiн сирота, але сирота багатий, бо в нього є кохана Оксана. Вночi, коли шинкар лiчив грошi, а його дружина i донька спали, Ярема взяв торбу i пiшов у Вiльшану. Конфедерати Цiєï ж ночi до Лейби прийшли конфедерати, виламали дверi, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всiляко принижували Лейбу, а вiн корився i догоджав ïм, пiдливаючи горiлки. А коли шляхта почала вимагати в нього грошi i бити, вiн сказав, що в нього немає нi шеляга, а багато червонцiв зберiгається в костьолi у вiльшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, як панночка. Конфедерати залишили корчмаря i поïхали у Вiльшану. Титар У Вiльшанi попiд гаєм Ярема, спiваючи, виглядав свою Оксану. Парубок навiть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив ïï, то зрадiв i забув про все. Титарiвна .лiбарилася, бо в неï занедужав батько. Ярема розповiв дiвчинi, що йде в Чигирин дiстати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамакiв, здобути славу, багатство, i все це скласти до нiг Оксани: Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На дзиҐлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду... Закоханi мрiяли, як будуть жити, коли не стане ляхiв в Украïнi. Прощаючись, Ярема i Оксана присяглися один одному у вiрнiм коханнi та й розiйшлися. Тихесенько, гарнесенько, Щоб нiхто не бачив Нi дiвочi дрiбнi сльози, Нi щирi козачi. А тим часом у титаря засвiтилось в усiх вiкнах. То конфедерати, люди, якi зiбралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього грошi. Титар мовчав. Завзята бестiя! стривай! Насипали в халяви жару... Утiм'я цвяшок закатай! Не витерпiв святоï кари, Упав сердега. Замордувавши титаря, ляхи вирiшили запалити церкву. Але тут у хату вбiгла Оксана i, побачивши вбитого батька, знепритомнiла. ïï, непритомну, ляхи забрали з собою. Свято в Чигиринi Автор згадує колишнiх гетьманiв, за правлiння яких Чигирин був мiстом козацькоï вольницi. Колись тут збиралось численне козацьке вiйсько. Минув час, i в Чигиринi, як у домовинi. Аж ось поет знов повертається до подiй Колiïвщини. Над рiчкою Тяс-мином, у темнiм гаю, зiбрались простi козаки i старшина, щоб покарати ворогiв: За кров i пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. Попiд дiбровою стояли вози з ножами, i повстанцi вiрили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто пiдтримувала гайдамакiв. Козацька старшина, що з'ïхалася з рiзних куточкiв Украïни, плекала надiï на визволення з — пiд польського гнiту, сподiвалась, що повернеться влада гетьмана. Люди чекали дзвонiв, що мали сповiстити про початок церковноï служби i слухали, як спiвав слiпий кобзар. Нарештi вдарили дзвони. У службi брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Помiж возами ходили попи з кропилами i святили зброю. А благочинний закликав громаду: Молiтесь, дiти! страшний суд Ляхи в Украïну несуть — I заридають чорнi гори. Вiн нагадав людям про страшнi лиха, що ïх зазнала Украïна, про те, що всi праведнi украïнськi гетьмани були спаленi шляхтою або заживо, або пiсля смертi (трупи Богдана i Тимiша Хмельницьких було пiддано вогню в Чигиринi, аби знищити навiть пам'ять про них). Диякон проголосив: Нехай ворог гине! Берiть ножi! освятили! I народ кинувся розбирати ножi, що згодом заблищали по всiй Украïнi. Третi пiвнi Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати ïм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання. Колiïвщина, це пекельнеє свято, охопила всю Украïну, але минув час i про неï забули. Онуки славних учасникiв повстання панам жито сiють. Серед ночi берегом Днiпра йшов козак, йшов i журився, бо його серце чуло щось недобре. Вiн йшов не у Вiльшану до коханоï, а у Черкаси до ляхiв, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — третi пiвнi). Ярема замислився над долею Украïни, сподiваючись, що народ виборе собi незалежнiсть, i як символ цiєï незалежностi в степах Украïни знов блисне булава. Поринувши у своï думки, вiн i не помiтив, що почалась буря, бо на нього чекало невiдоме майбутнє: Там Оксана, там весело I в сiрiй свитинi; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину. Червоний бенкет Задзвонили в усi дзвони по всiй Украïнi, i гайдамаки почали бити ляхiв. З бойовим покликом Гине шляхта, гине! по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всiх уклали, все забрали. У Черкаси, де дiяв Залiзняк, прийшов i Ярема. Там вiн дiзнався проте, що конфедерати вбили титаря i вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залiзняка. Оскiльки хлопець був сиротою i не мав прiзвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремi коня i, залишивши за собою палаючi Черкаси, поïхали далi, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною. Гупалiвщина Повстання охопило всю Украïну: ...осталися Дiти та собаки — Жiнки навiть з рогачами Пiшли в гайдамаки. Поет у лiричному вiдступi говорить про те, що у кривавiй рiзнi виннi ксьондзи, єзуïти, якi посiяли ворожнечу мiж братнiмi слов'янськими народами. Коли загiн Залiзняка приïхав у Вiльшану, Ярема дiзнався про те, що ляхiв там вже вбили, а тепер поховали. Тодi ж повстанцi познайомилися з хлопцем — пiдлiтком, який разом зi своïм батьком пiшов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попiд горою стояв лiс. У тому лiсi ляхи поховались на деревах, i ïх позбивали з дерев, як грушi. Там же повстанцi знайшли скарби конфедератiв i потiм пiшли карати ворогiв у Лисянку. Бенкет у Лисянцi Гонтаi Залiзняк керували повстянням у Лисянцi. Повстанцi не жалiли нiкого, нi жiнок, нi дiтей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було i золото, i слава, але нiщо у свiтi не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянцi, пили й гуляли, а кругом ïх палала пожежа, чорнiли на кроквах обгорiлi трупи повiшаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповiв йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залiзняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, i вихопити ледь живу Оксану. Прямо звiдти вiн повiз ïï до Лебедина. Лебедин У Лебединi Оксана опритомнiла в монастирi i розповiла бабусi — черницi про те, як потрапила в полон до ляхiв, як хотiла накласти на себе руки. Вiд цього вчинку ïï врятували лише думка про Ярему та кохання до нього. Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привiз дiвчину до Лебедина i обiцяв за нею приïхати. Вiн i справдi повернувся, обвiнчався з Оксаною, того ж дня покинув ïï, щоб разом iз Залiзняком бити ляхiв. Гонта в Уманi Пройшло лiто, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни: Не спинила весна кровi, Нi злостi людськоï. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було i в Троï. Такi буде. Ярема прославився на всю Украïну як завзятий гайдамака: Максим рiже, а Ярема Не рiже — лютує: З ножем в руках на пожарах I днює й ночує. Гайдамаки хмарою обступили Умань i затопили ïï панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Гонти ксьондза — вчителя i двох його учнiв, хлопчикiв — католикiв, синiв Гонти. Гонта, вiрний присязi, наказав убити ксьондза, а дiтей привселюдно примусив зiзнатися, що вони католики. Батькiвське горе не знало меж: Сини моï, сини моï! Чом ви не великi? Чом ви ляха не рiжете? А сьогоднi, сини моï, Горе менi з вами! Поцiлуйте мене, дiти, Бо не я вбиваю, А присяга. Гонта своïми руками зарiзав обох синiв, заборонивши ïх ховати, як i всiх iнших католикiв. Потiм вiн наказав зруйнувати базилiанську школу, де вчились його дiти. Гайдамаки розбивали об камiння ксьондзiв — учителiв, а школярiв живих топили у криницi. Гонта, не тямлячи себе вiд горя, мовнавiжений бiгав по Уманi i кричав, закликаючи безжалiсно нищити ляхiв. Прямо на пожарищi гайдамаки сiли вечеряти. Не було серед них тiльки Гонти. Криючись вiд усiх, вiн шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своïх дiтей, понiс ïху поле поховати: Поклав обох, iз кишенi Китайку виймає; Поцiлував мертвих в очi. Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачi. Розкрив, ще раз подивився... Тяжко — важко плаче: Сини моï, сини моï! На ту Украïну Дивiтеся: ви за неï Й я за неï гину. Поховавши синiв, Гонта пiшов геть, оглядаючись на степ. Вiн бажав тепер для себе тiльки швидкоï смертi. Епiлог Автор шкодує за часами, коли Залiзняк i Гонта гуляли по Украïнi, караючи ворогiв. Згадує свого батька сусiдiв, якi любили слухати оповiдi дiда про Колiïвщину. Майже рiк тривало повстання та й ущухло. Гонту ляхи пiддали нелюдському катуванню i стратили. Не лишилося по ньому нi хреста, нi могили. Залiзняк, дiзнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залiзняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тiєю могилою Ярема, а потiм заплакав i пiшов геть. Гайдамаки пiсля придушення повстання розiйшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорiзьку Сiч. А Украïна навiки заснула. Тiльки часом колишнi повстанцi, старi, iдучи понад нiпром, спiвають гайдамацьких пiсень.

Метки ГАЙДАМАКИ, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, ТАРАС, ШЕВЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Гайдамаки