Катерина



Категории Тарас Шевченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Поема) I Поема починається зверненням автора до украïнських дiвчат. Вiн щиро радить ïм не кохатися з москалями (офiцери царськоï армiï), бо москалi — чужi люде, роблять лихо з вами. Москаль пiде потiм у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дiвчина гине, а разом iз нею гине вiд горя ïï стара мати. Не слухаючи батькiв, Катерина покохала москаля, як знало серденько, ходила до нього в садочок, цiлувала його карi очi, поки не занапастила свою долю. По селу вже пiшла про неï недобра слава, та вона, захоплена своïм коханням, на це не зважала. Аж ось москалi вирушили в похiд у Туреччину. Вiд'ïжджаючи, москаль обiцяв Катеринi, якщо не загине, повернутися до неï i взяти ïï за дружину, зробити московкою. Дiвчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неï, покритки, глузують односельчани. Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навiть по воду ходила опiвночi. Але вона не втрачала надiï, виглядала коханого. Через пiвроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано смiятися з молодоï матерi, пустили на глум ïï батькiв. Автор iз великим жалем i спiвчуттям ставиться до скривдженоï молодоï жiнки: Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в свiтi подiнешся З малим сиротою? Хто спитає, привiтає Без милого в свiтi? Батько, мати — чужi люде, Тяжко з ними жити! Минув час. Катерина, криючись вiд чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по садочку, де все нагадувало ïй про колишнє щастя, i гiрко плакала, кляла свою долю. Глузування, недобрiï речi не припинялися. Якби милий був поруч, вiн би заступився за неï. Але вона не знала, чи живий ïï Iван. Може, вiн загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав iншу в своïй Московщинi. Катерина плакала i журилась, а москалi повернулися з походу iншим шляхом. II Зажурений сидiв за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гiркими словами: Що весiлля, доню моя? А де ж твоя пара? Де свiтилки з друженьками. Старости, бояре? В Московщинi, доню моя! Iди ж ïх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Мати оплакує долю дочки, що ïï ростила, як ягiдку, як пташечку, але дiвчина виявилася невдячною й осоромила батькiв. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без єдиноï доньки ïï нiкому буде навiть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу i падає непритомна. Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити ïï i, взявши дитину, виходить з хати. Катерина пiшла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землi з-пiд вишнi, добре розумiючи, що навiки прощається з батькiвською оселею. Плачучи залишала покритка рiднi мiсця, пригортала й цiлувала своє дитя, а в селi ще довго не вщухали плiтки про неï, та анi Катерина, анi ïï батьки вже не чули того осуду. У лiричному вiдступi автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха iншим чи собi. Одних людей доля жалує, а iнших — нi: Де ж тi люде, де ж тi добрi, Що серце збиралось З ними жити, ïх любити? Пропали, пропали! Є на свiтi люди багатi, якi теж не мають нi долi, нi волi, хоч i соромляться в цьому зiзнатись. Краще не мати срiбла-золота, та не соромитися власних почуттiв, вiдчуваючи себе вiльним. III Серед ночi, коли спочивають стомленi люди i сплять дiброви, десь притулилась з малим дитям Катерина. Гiрка ïï доля, чекає на неï лихо, пiски, люта зима, зустрiчi з чужими людьми. Чи хто — небудь привiтає ïï в цiм свiтi? А поки що оповiдач згадує свiй шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре вiдомий, та краще про нього не розповiдати, бо вiн такий жахливий, що може часом приснитись. За Києвом, за Днiпром ïхали шляхом чумаки i зустрiли смутну заплакану молодицю. На нiй латана свитина, на плечах торбина, в руках — цiпок i немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощi. Жiнка спитала шлях на Москву i попросила подати ïй Христа ради на дорогу. Тяжко було Катеринi просити, та робила вона це задля дитини, якiй на отриманi грошi купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з дитиною пiд тином. Знов звертаючись у лiричному вiдступi до сiльських дiвчат, автор просить ïх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди: Шануйтесь ж, любi, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать. Хоч як важко Катрi, та не треба людям бачити ïï слiз: вони не зрозумiють горя нещасноï жiнки i не пожалiють ïï. Настала зима, а Катерина в личаках i в старенькiй свитинi все ще мандрувала шляхами. Зустрiлися ïй москалi, почали глумитись. А вона питала про свого Iвана, щоб вiддати йому сина, а потiм хоч i вмерти. Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною i плакала. Потiм край дороги, пiд лiсом, побачила курiнь i вирiшила проситись на нiчлiг. Йдучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли ïï не стане. Може, без матерi доведеться спати серед собак надворi. Навiть сиротi -собацi легше жити, бо нiхто не спитає про матiр. А з ïï сина Iвася люди будуть насмiхатися i називати байстрям. IV Свище по лiсу завiрюха, поле вкрилося снiгом, ставок замерз як у неволi, лишилась тiльки ополонка, з якоï беруть воду. Карбiвничий вийшов оглядати лiс, але через хуртовину вiдразу повернувся в хату. Почувши вiд нього, що дорогою йдуть москалi, Катерина, неодягнена й боса, мерщiй вибiгла з хати. У старшому москалiв вона пiзнала свого коханого. Той хотiв проïхати мимо, але жiнка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неï, бо це ж вона, його люба Катруся. Але Iван зрiкся свого кохання i наказав солдатам: Возьмите прочь безумную! Вражена такою жорстокiстю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на все згодна, аби вiн не кидав сина: Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина. Вона побiгла в хату винести офiцеровi сина, але Iван був вже далеко. У вiдчаï Катерина звернулась до солдатiв, умовляючи ïх забрати дитину та вiддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навiжена побiгла у лiс до ставка i кинулася в ополонку. Москалi байдуже проïхали повз дитини, залишивши ïï на дорозi, аж поки плач немовляти не почули лiсничi. Коли вмирає мати, дiтям залишається добра слава i могила, на яку можна вилити сльози i знайти там розраду серцю. Горе байстрюковi, у якого немає анi батька, анi матерi. V Слiпий кобзар iшов до Києва i зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на сонцi. Старий спiвав псалми, перехожi давали ïм хто бублик, хто грошi, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я: Дала, — кажуть, — бровенята, Та не дала долi! ïхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в каретi — пан iз сiм'єю. Панi покликала Iвася i дала йому грошi, а пан глянув i одвернувся, бо впiзнав свого сина... Карета рушила далi, жебраки полiчили милостиню, помолилися на схiд сонця i пiшли понад шляхом.

Метки КАТЕРИНА, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, ТАРАС, ШЕВЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Катерина