<< Главная страница

Наймичка



Категории Тарас Шевченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Поема) Пролог У недiлю на свiтанку в полi на могилi, мов тополя, похилилась молодиця. Пригортаючи щось до себе, вона гiрко оплакувала свою долю: Ой тумане, тумане — Мiй латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Є у неï i батьки, i брат, сама вона багатого роду. Та довелося покинути рiдну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка. Бiдолашна пiдвелась i, ридаючи, пiшла полем, спiваючи сумноï пiснi про вдову, що втопила своïх синiв у Дунаï. I На багатому хуторi, у гаï над ставом, жило старе подружжя. Жили вони у злагодi й достатку. Змалку удвох пасли ягнята, виросли — побралися. Придбали i хутiр, i млин, i добру пасiку, але не мали дiтей i дуже цим журилися. Сидячи в недiлю на призьбi, Трохим розмовляв з Настею саме про те, що ïм болiло: А хто нас, Насте, поховає, Як помремо? Сама не знаю! Я все оце мiркувала, Та аж сумно стало... Раптом старi почули плач дитини. Вони побiгли до перелазу i побачили сповите й вкрите новенькою свитиною немовля. Подружжя дуже зрадiло дитинi, як негаданому подарунку долi. Трохим кинувся за кумами, знайшов ïх на радощах аж три пари, i ввечерi того ж дня охрестили дитину, назвавши Марком. Минув рiк. Старi доглядали хлопчика як рiдного сина. Аж ось на хутiр прийшла молода, бiлолиця й чорноброва молодиця проситися до ниху найми. Настя з Трохимом, порадившись мiж собою, взяли наймичку, бо ïм самим вже важко було поратися по господарству та ще й виховувати малого Марка. Молодиця зрадiла, що ïï беруть, так, нiби з паном повiнчалась. Встигала все: i у хатi, i надворi, i коло худоби. Та найбiльше уваги придiляла дитинi, упадала коло неï, начебто була ïï мати. Старi дивувалися з цього i дякували за неï Боговi. А Ганна щовечiр тайкома плакала i кляла свою долю. Уранцi ж втiшалася, бо малий Марко простягав до неï рученята i звав мамою. Пройшло чимало лiт. Поховали бабу Настю, тяжко пережив цю втрату дiд Трохим. Але прогуло прокляте лихо, та й заснуло. Марко вирiс, став чумакувати. Старий вирiшив оженити сина i порадився з наймичкою. А Ганна сказала, що треба спитати самого Марка. Розпитали, заслали старостiв. Старости повернулися з рушниками. Панну у жупанi, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке — то Диво запопали! Зайшла мова про те, коли i де вiнчати, як справляти весiлля. I Трохим спитав, хто буде за мати, бо не дожила до цього часу Настя. Старий залився сльозами, а наймичка схопилась за одвiрок i мало не зомлiла, тихо шепочучи: Мати... мати... мати! За тиждень готувалися до весiлля. Попри благання старого та сльози Марка, Ганна вiдмовилася сидiти як мати за весiльним столом i пiшла на прошу до Києва. Вона так пояснила Марковi своє рiшення: Нi, Марку, нiяко Менi матiр'ю сидiти: То багатi люде, А я наймичка... ще й з тебе Смiятися будуть. Справили пишне весiлля. Ау Ганни, як прийшла у Киïв, не вистачило грошей на молебен святiй Варварi, i вона найнялася носити воду до мiщанки. На заробленi грошi купила Марковi в печерах святу шапочку, шоб не болiла голова, а невiстцi перстень вiд Варвари. Помолившись святимулаврi, наймичка повернулась на хутiр, де ïï радо зустрiли. Посадили за стiл, нагодували, розпитали про Киïв i поклали вiдпочити. Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала. Тричi ходила наймичка в Киïв на прошу. Проводжаючи ïï учетверте, Катерина просила не баритися, Бо без неï в хатi Якось сумно, нiби мати Покинула хату. Пiсля Першоï пречистоï Трохим сидiв собi на призьбi i бавився з онуками — хлопчиком Карпом та дiвчинкою Яринкою. Раптом у двiр зайшла наймичка. Старий з дiтьми побiгли ïï зустрiчати. А Ганна вiдразу спитала, чи не повернувся з чумаками Марко. Почувши у вiдповiдь в дорозi ще й досi, вона сказала, що нездужає i боïться не дочекатися його. З торби витягла гостинцi: хрестики, дукачики, намисто, образок Яринцi, коникiв та соловейка Карповi, Катеринi — уже четвертий перстень святоï Варвари, дiдовi — три освяченi свiчечки. А собi й Марковi — нiчого, бо не стало грошей, а заробити вже була не в силi. Навiть пiвбубличка, що залишились, вона роздiлила дiтям. Катерина прийняла Ганну як рiдну мати: помила ïй ноги, посадила полуднувати, але наймичка не пила й не ïла, просила тiльки замовити у церквi молебен за Марка, щоб не захворiв i скорiше повертався додому. Хвору причащали, намагалися всiляко полегшити ïï стан, та нiчого не допомагало. Трохим дуже побивався за нею, а Катерина не вiдходила вiд наймички нi вдень, нi вночi. Ганнi дедалi гiршало, i вона щогодини питалася про Марка. А Марк, не поспiшаючи, ïхав додому. Вiз усiм дорогi подарунки, не забув i наймичку. Почувши, що Марко вже у дворi, Ганна наказала Катеринi швидше вести його в хату, а сама стала тихо — тихо читати молитву, дякуючи Боговi за те, що дiждалась. Катерина привела Марка до Ганни i на прохання хвороï залишила ïï удвох з ним. Лише перед смертю Ганна наважилась вiдкрити йому свою тайну: Прости мене! Я каралась Весь вiк в чужiй хатi... Прости мене, мiй синочку! Я... я твоя мати. Почувши це признання, Марко зомлiв, а коли прийшов до тями, мати вже була мертва.

Метки НАЙМИЧКА, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, ТАРАС, ШЕВЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Наймичка


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация