Сон



Категории Тарас Шевченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Поема (комедiя)) Поема починається лiричними роздумами автора — оповiдача. У кожного своя доля i свiй шлях широкий: хто зводить кам'янi мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу краïну, хто обирає ближнього, а хто потайки гострить нiж на брата. Лицемiр удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тiльки й чекає слушного часу, аби комусь запустити пазурi в печiнки. Iнший будує розкiшнi храми i вихваляється своєю любов'ю до отечества, з якого мiж тим кров, як воду, точить. Але всi мовчать, як ягнята, наче так i треба, бо немає Бога на небi. Уярмленi люди вмирають у неволi, чекаючи раю на тiм свiтi. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усiх схаменутися, згадати, що i бiднi i багатi — люди, Адамовi дiти. Такими були думки оповiдача, коли вiн нiбито п'яний повертався з бенкету. Дома лiг спати i побачив сон, що здивував би будь — кого. Приснилося йому, буцiмто летить над землею сова, а вiн — за нею слiдом. Летить i прощається зi свiтом, своïм краєм, де мучаться люди. Вiн прилiтатиме до Украïни тiльки на розмову: Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твоï малi дiти На ворога стануть. Свiтає. Зайнявся край неба. Зверху вiдкрилась чарiвна картина повитоï красою краïни, яка Зеленiє, вмивається Дрiбною росою, Споконвiку вмивається, Сонце зустрiчає... I нема тому почину, I краю немає! Але душа того, хто все це спостерiгає, плаче i сумує, бо у тiм раï Латану свитину з калiки знiмають, З шкурою знiмають, бо нiчим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надiю! в вiйсько оддають! Бо його, бач, трохи! а онде пiд тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщинi жне. Попiдтинню шкандибає покритка з байстрям, якоï вiдцурались батьки i не приймають чужi люди, а панич, що ïï збезчестив, i гадки про це не має, розважаючись з iншою. Нiхто не знає, скiльки ще на цiм свiтi панувати катам. А Бог, якщо й бачить iз — за хмари людськi сльози й горе, то не допомагає людям. У рiднiм краï немає щастя, i оповiдач вирiшує пошукати раю хоч на краю свiта. Тяжко йому покидати матiр — Украïну, та ще тяжче дивитися на ïï сльози i убогiсть. Полетiвши за совою, вiн потрапив до вкритоï снiгом краïни (Сибiру), де кругом бори та болота, а людей немає. Та ось стало чути, як десь пiд землею гудуть кайдани. З — пiд землi, мов iз домовини, стали виходити на свiт не мерцi, а закутi в кайдани живi люди, каторжники. Вони видобувають пiд землею золото, аби наситити ненажерливого (царя). Серед каторжникiв не тiльки злодiï i розбiйники. Є тут i затаврований, закутий в кайдани революцiонер, цар волi, що мужньо переносить усi муки, не зрiкаючись своïх iдей: А де ж твоï думи, рожевiï квiти, Догляданi, смiлi, викоханi дiти, Кому ти ïх, друже, кому передав? Чи, може, навiки в серцi поховав? О, не ховай, брате! Розсип ïх, розкидай! Зiйдуть, i ростимуть, i у люди вийдуть! I знов оповiдач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та мiста з багатьма церквами, а в цих мiстах, мов журавлi, вишукуються муштрованi солдати — москалi. Далi вiн бачить унизу велике мiсто на болотi, де скрiзь церкви, та палати, та пани пузатi. На честь царя Миколи I тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповiдача у царськi палати. Але оповiдач, вiдхиливши його послуги, став незримим i сам потрапив у палати, де побачив пихате панство i царя з царицею: ...аж ось i сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще на лихо, сердешне, Хита головою. Оповiдач дивується, що поети — вiршомази порiвнювали це жалюгiдне створiння з богинею. За царями йшла сила панства, i кожен з цих панiв намагався стати ближче до коронованих осiб: ...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч пiвдулi, аби тiлько Пiд самую пику. Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той — нижчому чином, адалi вже пiшло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити меншого вiд себе, аж поки бiйка не вийшла з царського палацу на вулицi. Оповiдача здивувало, що все це сприймалося як царська милiсть i супроводжувалося радiсними вигуками городян: Гуля наш батюшка, Ґуля! Ура!., ура!., ура! Вночi, коли гамiр ущух, оповiдач пiшов подивитись столицю i був вражений цим дивним видовищем, адже розкiшне мiсто збудоване на болотi дуже дорогою цiною: Як то воно зробилося З калюжi такоï Таке диво... отут кровi Пролито людськоï — I без ножа... На одному боцi рiки чути дзвони Петропавлiвськоï фортецi, на iншому — стоïть пам'ятник Петровi I (тому, що розпинав нашу Украïну) вiд Катерини II (яка доконала вдову сиротину). Оповiдач зажурився, згадавши сумну iсторiю Украïни. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Росiйськоï iмперiï, а у темницi замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зiдрав шкуру з украïнцiв, щоб пошити з неï собi багряницю i закласти у цiй новiй рясi багатi церкви та палати. Зiйшло сонечко, i оповiдач уздрiв iнший Петербург — мiсто, де люди тяжкою працею заробляли собi хлiб насущний. Серед чиновникiв, що поспiшали до Сенату, вiн побачив чимало своïх землякiв, якi зрiклися рiдноï мови, пишуть папери i деруть хабарi, зневажаючи свою неньку Украïну. Оповiдач вирiшив ще раз зазирнути в царськi палати. Побачив там сердитого, як ведьмiдь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалiв. А коли вiд його крику всi провалились у землю, цар залишився безпорадним, нiкчемним i зовсiм не страшним, мов кошеня. Вiн здався оповiдачевi таким чудним, що той навiть засмiявся. Почувши смiх, цар знову розлютився i зикнув на оповiдача, який перелякався i... прокинувся. Так закiнчився цей надзвичайний сон — диво, що сниться тiльки юродивим та п'яницям.

Метки СОН, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, ТАРАС, ШЕВЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Сон