<< Главная страница

Сон



Категории Тарас Шевченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Поема (комедiя)) Поема починається лiричними роздумами автора — оповiдача. У кожного своя доля i свiй шлях широкий: хто зводить кам'янi мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу краïну, хто обирає ближнього, а хто потайки гострить нiж на брата. Лицемiр удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тiльки й чекає слушного часу, аби комусь запустити пазурi в печiнки. Iнший будує розкiшнi храми i вихваляється своєю любов'ю до отечества, з якого мiж тим кров, як воду, точить. Але всi мовчать, як ягнята, наче так i треба, бо немає Бога на небi. Уярмленi люди вмирають у неволi, чекаючи раю на тiм свiтi. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усiх схаменутися, згадати, що i бiднi i багатi — люди, Адамовi дiти. Такими були думки оповiдача, коли вiн нiбито п'яний повертався з бенкету. Дома лiг спати i побачив сон, що здивував би будь — кого. Приснилося йому, буцiмто летить над землею сова, а вiн — за нею слiдом. Летить i прощається зi свiтом, своïм краєм, де мучаться люди. Вiн прилiтатиме до Украïни тiльки на розмову: Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твоï малi дiти На ворога стануть. Свiтає. Зайнявся край неба. Зверху вiдкрилась чарiвна картина повитоï красою краïни, яка Зеленiє, вмивається Дрiбною росою, Споконвiку вмивається, Сонце зустрiчає... I нема тому почину, I краю немає! Але душа того, хто все це спостерiгає, плаче i сумує, бо у тiм раï Латану свитину з калiки знiмають, З шкурою знiмають, бо нiчим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надiю! в вiйсько оддають! Бо його, бач, трохи! а онде пiд тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщинi жне. Попiдтинню шкандибає покритка з байстрям, якоï вiдцурались батьки i не приймають чужi люди, а панич, що ïï збезчестив, i гадки про це не має, розважаючись з iншою. Нiхто не знає, скiльки ще на цiм свiтi панувати катам. А Бог, якщо й бачить iз — за хмари людськi сльози й горе, то не допомагає людям. У рiднiм краï немає щастя, i оповiдач вирiшує пошукати раю хоч на краю свiта. Тяжко йому покидати матiр — Украïну, та ще тяжче дивитися на ïï сльози i убогiсть. Полетiвши за совою, вiн потрапив до вкритоï снiгом краïни (Сибiру), де кругом бори та болота, а людей немає. Та ось стало чути, як десь пiд землею гудуть кайдани. З — пiд землi, мов iз домовини, стали виходити на свiт не мерцi, а закутi в кайдани живi люди, каторжники. Вони видобувають пiд землею золото, аби наситити ненажерливого (царя). Серед каторжникiв не тiльки злодiï i розбiйники. Є тут i затаврований, закутий в кайдани революцiонер, цар волi, що мужньо переносить усi муки, не зрiкаючись своïх iдей: А де ж твоï думи, рожевiï квiти, Догляданi, смiлi, викоханi дiти, Кому ти ïх, друже, кому передав? Чи, може, навiки в серцi поховав? О, не ховай, брате! Розсип ïх, розкидай! Зiйдуть, i ростимуть, i у люди вийдуть! I знов оповiдач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та мiста з багатьма церквами, а в цих мiстах, мов журавлi, вишукуються муштрованi солдати — москалi. Далi вiн бачить унизу велике мiсто на болотi, де скрiзь церкви, та палати, та пани пузатi. На честь царя Миколи I тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповiдача у царськi палати. Але оповiдач, вiдхиливши його послуги, став незримим i сам потрапив у палати, де побачив пихате панство i царя з царицею: ...аж ось i сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще на лихо, сердешне, Хита головою. Оповiдач дивується, що поети — вiршомази порiвнювали це жалюгiдне створiння з богинею. За царями йшла сила панства, i кожен з цих панiв намагався стати ближче до коронованих осiб: ...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч пiвдулi, аби тiлько Пiд самую пику. Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той — нижчому чином, адалi вже пiшло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити меншого вiд себе, аж поки бiйка не вийшла з царського палацу на вулицi. Оповiдача здивувало, що все це сприймалося як царська милiсть i супроводжувалося радiсними вигуками городян: Гуля наш батюшка, Ґуля! Ура!., ура!., ура! Вночi, коли гамiр ущух, оповiдач пiшов подивитись столицю i був вражений цим дивним видовищем, адже розкiшне мiсто збудоване на болотi дуже дорогою цiною: Як то воно зробилося З калюжi такоï Таке диво... отут кровi Пролито людськоï — I без ножа... На одному боцi рiки чути дзвони Петропавлiвськоï фортецi, на iншому — стоïть пам'ятник Петровi I (тому, що розпинав нашу Украïну) вiд Катерини II (яка доконала вдову сиротину). Оповiдач зажурився, згадавши сумну iсторiю Украïни. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Росiйськоï iмперiï, а у темницi замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зiдрав шкуру з украïнцiв, щоб пошити з неï собi багряницю i закласти у цiй новiй рясi багатi церкви та палати. Зiйшло сонечко, i оповiдач уздрiв iнший Петербург — мiсто, де люди тяжкою працею заробляли собi хлiб насущний. Серед чиновникiв, що поспiшали до Сенату, вiн побачив чимало своïх землякiв, якi зрiклися рiдноï мови, пишуть папери i деруть хабарi, зневажаючи свою неньку Украïну. Оповiдач вирiшив ще раз зазирнути в царськi палати. Побачив там сердитого, як ведьмiдь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалiв. А коли вiд його крику всi провалились у землю, цар залишився безпорадним, нiкчемним i зовсiм не страшним, мов кошеня. Вiн здався оповiдачевi таким чудним, що той навiть засмiявся. Почувши смiх, цар знову розлютився i зикнув на оповiдача, який перелякався i... прокинувся. Так закiнчився цей надзвичайний сон — диво, що сниться тiльки юродивим та п'яницям.

Метки СОН, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, ТАРАС, ШЕВЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Сон


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация